«Поезія - слово! Поезія – пісня! Поезія - вільна душа!»

  Поезія – один з найгеніальніших винаходів людства. Перефразовуючи слова поета Бориса Олійника, можна сказати, що поезія «нас охрестила на людину, піднявши з чотирьох до піднебесь». Де і коли був написаний перший віршований твір – невідомо. Можливо, то була молитва, первісне заклинання чи гімн природі? А можливо, це було перше зізнання в коханні? В Японії вважається, що поезію принесли на землю боги. Існує легенда, що колись веселий бог вітру Сусаноо переміг восьмиголового дракона, врятувавши красуню Кусінаду.  Сусаноо одружився з нею і побудував шлюбні покої, а під час будівництва склав перший вірш. Тож не дивно, що японців вважають найпоетичнішою нацією світу — в давнину у Японії існувало ціле Міністерство поезії, і до сьогодні в цій країні відбувається величезна кількість поетичних конкурсів, і навіть солідні ділові журнали обов’язково містять літературну сторінку, а у японських школах є уроки милування природою.

      Втім, українці мало чим поступаються японцям у любові до поезії. Адже самих лише народних пісень по всій Україні записано понад 500 тисяч! А ще були гнівно-журливі твори Шевченка, і революційні рядки Франка, і сентиментальні строфи Лесі Українки, і музичні вірші Тичини, сонети Рильського, пісні Малишка, містичні образи Богдана-Ігоря Антонича та модерні форми поезій Ігоря Калинця…

      Традиція святкування Дня поезії була започаткована 1999 року. Тодішній генеральний директор ЮНЕСКО, японець Коїтіро Мацуура, зазначив: «Поезія — це найважливіше культурне явище, всеосяжна мова, що передає внутрішнє прагнення людини жити разом з іншими і тим самим необхідна для зближення народів. Будучи відображенням і дзеркалом суспільства, поезія — головний засіб самоствердження і дієвий важіль творчості, прогресу та всезагального розвитку».

      В Україні День поезії зазвичай ознаменований поетичними марафонами з читанням віршів старих класиків та змаганнями молодих поетичних талантів. Адже поезія потрібна всім — поети так само потребують читачів, як і читачі поетів -  зазначала Ліна Костенко.

"Ми мовчимо — поезія і я.

Ми одна одній дивимось у вічі.

Вона не знає, як моє ім'я,—

мене немає в нашому сторіччі.

Я не зійшла, посіяна в бетон.

Не прийнялась, морозами прибита.

Я недоцільна — наче камертон

у кулаці кошлатого бандита."